Вибори від "А" до "Я"кушева

Вибори від "А" до "Я"кушева

Влад Якушев

29.03.2006

Наступним міським головою Львова вже точно

Я не люблю політики в цілому та політиків зокрема, тому досі не можу зрозуміти, чому погодився на пропозицію редактора взяти участь у перегонах за крісло міського голови. Здавалося б, що тут складного? Зібрав 300 підписів та необхідні документи, написав програму – і вперед, за орденами! Якби ж я наперед знав, що буде так тяжко! Та не будемо бігти поперед паротяга, розкажу все по порядку.

Новоспечений кандидат

Першим кроком до крісла мера стала прес-конференція, на якій Львів дізнався, що кандидатам-політикам та кандидатам-бізнесменам доведеться посунутись – у боротьбу за право керувати містом вступає представник ЗМІ.

Журналісти звикли до моїх жартів, і, дізнайся вони, що головною діючою особою на прес-конференції буде Влад Якушев, швидше за все, сприйняли б її як мою чергову витівку. Щоб цього не сталося, готували акцію у страшенній таємниці. За кілька днів до події на сайтах інформагенцій з’явилось таємниче повідомлення про те, що незабаром у приміщенні Західної Інформацій Корпорації (ЗІК) відбудеться підписання меморандуму про чесні вибори.

Логічно було припустити, що його підписання передбачає присутність всіх можливих кандидатів. Львівські ЗМІ захвилювались, але ГАЗЕТА категорично відмовилась давати будь-які пояснення, мовляв, прийдете й самі побачите.

Підтримати мене на прес-конференції поїхали шеф-редактор Тарас Смакула (як керівник штабу) та журналіст Ростислав Ящишин (як прес-секретар).

Ми запізнювались на прес-конференцію через велику кількість роботи в редакції. Коло входу в ЗІК мерз одинокий телеоператор з камерою.

– Привіт, – привітався він, – не знаєте, коли кандидати приїдуть?

– Приїхали вже, – відповів Тарас Смакула, – ходи нагору.

– Пішли, – підтвердив я, побачивши недовіру в очах оператора, – це ми прес-конференцію збирали.

Зал ЗІКу був повний. Всі місця були зайняті журналістами, у проходах стояли камери, а стіл рясно вкривали мікрофони та диктофони. Ми привітались і почали займати місця у президії.

– Пожартували і годі, – крикнув хтось із залу, – злізайте, зараз кандидати приїдуть. Замість відповіді з місця піднявся наш Ростик та урочистим голосом сказав: “Добрий день, шановні колеги, хочу представити вам претендента на посаду міського голови Влада Якушева...”.

Кілька секунд у залі стояла цілковита тиша, а потім на нас посипався справжній град запитань. На жаль, ні один з імовірних претендентів на посаду міського голови організоване нами дійство не відвідав. Схоже, угода про чесні вибори їх не цікавила.

Паперова одіссея

Як папери не готуй, все одно в державну установу три рази ходити – цю істину я засвоїв давно. Отже, повільному обертанню бюрократичної машини територіальної виборчої комісії не здивувався. Відповідно до закону, я подав до ТВК автобіографію та заяву про своє бажання стати кандидатом на посаду міського голови. У мене їх взяли й запропонували прийти на наступний тиждень.

– Засідання комісії буде в п’ятницю, – пояснив секретар ТВК, – ми розглянемо ваші документи і видамо вам підписні листи.

Закон суворий, але це закон. Я подякував і став чекати. Коли ж наступного понеділка знову прийшов у ТВК, з’ясувалось, що рішення не прийнято. Виявилось, що на автобіографії мусить бути не тільки моє прізвище, а й власноручний підпис. Мені дозволили його поставити і відправили чекати ще тиждень.

Коли я, нарешті, отримав підписні листи, то виявилося, що до закінчення строку подачі документів зосталося два тижні, а мені ще треба було зібрати 300 підписів. Зазвичай кандидати наймають кількох людей, котрі отримують за збір підписів винагороду. На жаль, фінансовий стан не дозволяв мені піти цим шляхом. Розуміючи, що самому зібрати 300 підписів за такий короткий проміжок часу нереально, вирішив мобілізувати приховані ресурси – тата і маму.

Батьки попрямували за підписами до родичів, а я побіг до своїх друзів. Ці два тижні минули в суцільній біганині. Я штовхався у трамваях та маршрутках, місив сніг ногами та скакав по калюжах. Навіть у ночі мені снилось, що я збираю підписи. Найтяжчим було вмовити людей заповнити підписний лист так, як це зроблено в зразку.

– Що, я тупий, – обурювався черговий чоловік, котрий ставив підпис, – та зрозумів я.

Сказавши цю фразу, людина тут же заповнювала графу по-своєму, а коли я хапався за голову, заявляла: “Та яке то має значення?”. Побачив я і те, що друзів та рідних у мене навіть більше, ніж сподівався, – за два дні до кінця строку я приніс у ТВК 461 підпис! Уявіть собі, у якому я був розпачі, коли мені сказали, що всі мої підписні листи заповнені неправильно. Щоб вписати текст, який повинна була містити “шапка” документа у відведених для цього рядочках, я скоротив слово “громадянин” до “гр.” Як виявилося – це грубе порушення. У відчаї я звернувся до голови ТВК Олега Щербакова. Пан Щербаков умів не тільки читати інструкції, а й думати. З ним працювати було найлегше.

– Вам не обов’язково збирати підписи наново, – сказав він, – згідно з законом, ви можете зробити в протоколі виправлення і завірити його, поставивши поруч свій підпис.

Я був врятований!

100 тисяч за те, щоб знятися

Як не дивно це звучить, але комусь дуже не хотілось, щоб журналіст став кандидатом на посаду міського голови. Варто мені було зареєструватись, як на мене відразу подали до суду. Майже рік тому до редакції звернулись працівники одного з готелів, розташованих на під’їзді до Львова, яким господарі тривалий час відмовлялись платити зарплату. Я провів журналістське розслідування й описав цей випадок у статті. Упродовж року мені не пред’являли жодних претензій, проте як тільки я став кандидатом – господарі готелю прокинулись від сплячки і заявили, що стаття завдала їм моральної шкоди вартістю 20 000 гривень. Замість того, щоб провадити передвиборну кампанію, повинен був займатись судом. На жодне судове засідання позивачі не прийшли, а я пропустив кілька важливих зустрічей та ефір на радіо “Незалежність”.

Трапилось ще кілька цікавих випадків. До мене в гості прийшов знайомий, якого я не бачив протягом трьох років, і прямо з порога почав умовляти мене зняти свою кандидатуру.

Через два дні відбулась ще одна цікава зустріч. Коло редакції мене чекав стильно вдягнений чоловік років сорока.

– Ви Влад Якушев? – запитався він. – Я хотів би з вами переговорити.

– Прошу, піднімайтесь у редакцію, – відповів я.

Та незнайомець хотів говорити тет-а-тет. Ми зайшли до кав’ярні.

– Владе, ви ж розумієте, що є достойніші кандидати, ніж ви... – почав він.

– Ні, не розумію. Я вважаю себе цілком достойним.

– Вибачте, не так висловився, – виправився незнайомець. – Я прийшов запропонувати вам зняти свою кандидатуру на користь одного з кандидатів. Звісно, не безплатно. У скільки ви оцінили б таку послугу?

– 100 000 доларів, – назвав я першу-ліпшу цифру, що прийшла мені в голову.

Незнайомець, котрий у той час пив каву, закашлявся. Напевно, запропонована мною сума не зовсім збігалася з ціною, яку він уповноважений був запропонувати. Незнайомець витер обличчя серветкою і, пробурмотівши “Ми з вами зв’яжемося”, вийшов.

Я так і не знаю, дійсно це був посланець кандидата чи провокатор, котрий сподівався, що я відразу кинусь писати в ГАЗЕТІ, що уповноважений такого-то кандидата намагався мене купити, чим підрубаю йому рейтинг?

Більше до мене з такими пропозиціями не підходили. Схоже, що 100 000 доларів моє добре ім’я ще не коштує. Зате почались дзвінки по телефону. Суть їх передати легко – на чужий коровай рота не відкривай, знімай свою кандидатуру.

А як тільки я виступив перед журналістами із закликом підписати меморандум проти “чорного” піару, відразу отримав тим же самим по тому ж місцю. У той же день мені зателефонував колега, котрий повідомив, що до них у газету приходила жінка, яка заявила, що я ненормальний, і вимагала дати з цього приводу публікацію. Звісно, жінці відмовили, але наступного дня мені подзвонили з ТВК й один із працівників комісії повідомив, що до них також приходили, і поцікавився, чи не маю я, часом, довідки, що в мене “не всі вдома”.

Наш кандидат Якушев Влад

Починалася моя передвиборна кампанія як журналістський експеримент. Чи хотів насправді керувати містом? Спочатку – ні. Мені подобається моя професія, і я не збирався її міняти. Однак по мірі розкрутки проекту в редакцію приходило все більше й більше листів на мою підтримку; кожен день мені дзвонили люди, які вірили в те, що я зможу навести в місті порядок. Про солідарність зі мною почали заявляти громадські організації. Створили громадську ініціативу “За Якушева” та мій сайт в Інтернеті – www.yakushev2006.narod.ru, поява якого стала для мене цілковитим сюрпризом. Волею-неволею я почав розуміти, що несу відповідальність за людей, котрі мене підтримали. Не можна обманювати тих, хто в тебе вірить, вирішив я і взявся за передвиборну кампанію серйозно.

Довелося поєднувати роботу журналіста з обов’язками кандидата. Удень я займався поточними справами в редакції, періодично вибігаючи, щоб зустрітись з виборцями чи виступити на радіо та телебаченні. Увечері збирав матеріал для статей, а вночі писав. Я десь читав, що для нормальної життєдіяльності людині достатньо спати 4 години. Вирішив спробувати. Виявилось, що це дійсно так. Почуваєшся не найкращим чином, але жити можна. Відтепер я лягав спати о дванадцятій, а день починав о четвертій ранку.

Надзвичайно тяжко було тягнути проект NO PROBLEM! Одна справа просто писати про проблеми людей, інша – їх вирішувати.

Для нормальної організації передвиборної кампанії необхідна піар-команда, штаб та виконавці. Усі ці функції взяла на себе редакція. Незважаючи на колосальну зайнятість, люди знаходили час, щоб мені допомагати. Величезну частину роботи тягнув Всеволод Поліщук. Та часу все одно не вистачало.

Організувати на мою підтримку кілька акцій пропонували голови громадської організації “Рух опору” Тарас Галич та громадської організації “Етра” Наталя Криничанка. Через нестачу часу мені довелося відмовитись. Відмовою я надзвичайно здивував цих людей, адже вони готові були взяти на себе всі організаційні функції і не вимагали фінансування.

Однак провести одну публічну акцію я все ж таки спромігся. За кілька днів перед виборами закликав кандидатів вийти на суботник, щоб поздирати зі стін свою передвиборну агітацію. Це був крик у пустелі. Мене не почули.

Попри те, що я, шануючи рідне місто, не розвішував жодної наочної агітації, усе ж таки вийшов на вулицю зі шпателем і з тихим сумом обшкріб три телеграфні стовпи. Краще зробити хоч щось, ніж не робити зовсім.

“Халявне” пиво – кримінал

Величезну зацікавленість виборців викликала моя заява про “халявне” пиво. У разі своєї перемоги я обіцяв кожен ранок під Ратушею безплатно роздавати пиво. Для того, щоб отримати пляшку пива, потрібно було повідомити про прорвану трубу, неприбрану вулицю, свавілля чиновника. Щойно про цю заяву стало відомо широкому загалу, мені почали дзвонити представники ЗМІ з цілої України. Журналістів схвилювало, що в меріях їхніх міст до цього не додумались.

Розвиваючи тему безплатного пива, я запропонував налагодити цілодобове постачання цього напитку в кожну квартиру. Цю ідею також прийняли на “ура”. Я людина слова, а тому вирішив, що не варто чекати своєї перемоги. Обіцяв – роби. Отже, в останню п’ятницю перед виборами купив десять пляшок пива і разом з друзями пішов оглядати Ратушу – своє майбутнє місце роботи. Під час екскурсії збирався відвідати з візитом виконуючого обов’язки міського голови Зеновія Сірика та пригостити його пивом. На жаль, пана Сірика на місці не виявилось, але я не розгубився і вирішив запропонувати пива всім чиновникам, кого зустріну. Отут я і зробив жахливе відкриття – робота в міськраді вбиває у людях почуття гумору. Більшість працівників міськради були на обіді, а ті, кого ми зустрічали, сахалися від мене, як від прокаженого, а один чиновник навіть знайшов привід образитись.

– З якою метою ви мені пиво пропонуєте? – запитав він.

– З метою поліпшення вашого настрою, щоб вам після обідньої перерви краще працювалось.

– А дозвіл від ТВК на проведення акції у вас є?

– А хіба для того, щоб людину пивом пригостити, спеціальний дозвіл потрібен? – у тон чиновнику відповів я.

– Ви не маєте права! – продовжував обурюватись мій співрозмовник.

– Та не хвилюйтеся ви так, – заспокійливо говорив я, – можливо, ви пива не п’єте, я цього не знав, якщо ця пропозиція вас образила – я готовий вибачитись.

Та вибаченням справа не закінчилась. Обурений чиновник подзвонив охороні. Охоронець із суворим виглядом наказав нам покинути приміщення міськради. Та цим не закінчилося! Очевидно, вважаючи роздачу пива “на халяву” кримінальним злочином, охорона затримала мене, привела в караулку і викликала представника ТВК.

– Знову ви?! – вигукнув представник комісії. – Знову ваші штучки?! Ви, Якушев, спокійно не можете! У вас все не як у людей. Ну я вам зроблю! Складайте на нього акт.

– Який акт? – здивувались охоронці?

– Що він безплатно пиво роздавав!

На щастя, знімати мене з реєстрації через пиво не стали. Обмежились попередженням. А шкода, міг увійти в історію як єдиний у світі кандидат на посаду міського голови, якого зняли за виконання своїх обіцянок.

До теми

Усі на вибори!

Завершити виборчу епопею треба було так само гарно, як вона й починалась. Майбутній мер іде голосувати! Хіба це не подія? Та навряд чи мене будуть зустрічати коло дільниці з прапорами та транспарантами. Хочеш свята – зроби його собі сам. Збираючись на вибори, я одягнув костюм, чорний плащ та надів чорний капелюх із широченними крисами. Та це було не все. Короля робить оточення. Отже, голосувати я пішов зі справжньою свитою. Під руки мене тримали дві дуже гарні дівчини, поруч, зображуючи охорону, ішли два моїх колеги, трошки попереду – журналіст з блокнотом та фотограф. Коли я підійшов до дільниці, виборці роти пороззявляли. На жаль, так само ефектно увійти в дільницю не вдалось. Дільницю №1 розмістили на другому поверсі дитячого садочка. У тісному коридорі мене, не зважаючи на всі зусилля “охорони”, відразу підхопив людський потік. Обтираючи стіни, ми просувались до дільниці. І, коли опинились нагорі, вигляд мали зовсім не парадний.

Сварячись крізь зуби, люди струшували з одягу крейду і вставали в довжелезні черги за бюлетенями. Стояти довелося десь з годину. І от нарешті отримав довжелезні бюлетені. Поличка в кабінці для голосування була замалою, і доки я намагався заповнити один бюлетень, інші падали на підлогу. Справившись урешті-решт із поставленим завданням, вийшов з кабінки і під блиск фотоспалаху пішов до скриньки. Дівчата негайно підскочили до мене – і я урочисто опустив свої бюлетені в отвір.

Місто повинно знати своїх героїв, тому вирішив відвідати інші дільниці – себе, гарного, показати, а заодно простежити, чи не буде порушень. Краще я за це не брався б. Бардака було стільки, що в очах мерехтіло. Однак вини членів дільничних комісій у цьому не було: забагато людей, забагато бюлетенів. Уникнути бардака при такому розкладі практично неможливо. Хвилювання додала й кандидат на посаду міського голови Світлана Куспись. Передзвонивши до мене, вона повідомила, що на дільницях почали відключати світло! Вибори опинились під загрозою. Склалось враження, що хтось намагається їх зірвати. Перевіривши дільниці на Сихові, я впевнився, що відключення світла дійсно мали місце. Знову зідзвонився з пані Куспись, і вона запропонувала повідомити про відключення ЦВК та президента. Ідея була слушна. Разом з довіреною особою Світлани Куспись, Юлією Кульбій, я рушив на головну пошту, звідки ми й надіслали відповідні телеграми.

Виконавши свій обов’язок перед містом, я нарешті з полегшенням зітхнув. Пройшов цей шлях від “А” до “Я”, змучився та схуд на 12 кілограмів. Але, як співав Володимир Висоцький, все ж таки був на вершині!

Зараз додрукую цю статтю, поставлю крапку і ляжу спати. І хай хто-небудь спробує розбудити мене до оголошення результатів! Він на власній шкурі дізнається, що таке будити майбутнього мера!