“Донецькі” врятували Львівський театр Курбаса

vhiteatr
Бо місцева інтелігенція тільки говорити вміє

Автор: Тетяна Метик,  Аргумент-газета

Режисер і творець Львівського театру імені Леся Курбаса Володимир Кучинський: “Те, що нам дали Шевченківську премію, – справді дуже важлива подія у житті театру. Його лінія, його пошуки, його рівень упродовж цих 15 років визнаний найкращим.

Але мене більше цікавить, що буде далі. Такого нема, щоб дали премію і побудували театр. Якщо людина хоче працювати, вона повинна мати умови, щоб це робити. Художнику потрібен пензель, скульптору потрібен камінь, глина. Не можна рибу викинути на берег і казати: “Плавай, рибко, плавай!”. Їй вода потрібна, щоб плавати. ВОДА!”.

Плавай, рибко, плавай!

Володимир Кучинський, який і створив нового лауреата Шевченківської премії – Театр Курбаса, – залишив свою роботу. Втомився боротися з вітряками. Постійні звертання протягом 15 років до влади і до впливових львівських меценатів, аби хоч хтось звернув увагу на жалюгідне становище унікального театру, нічого не дали. Кучинський тоді демонстративно пішов. Це був жест відчаю і жахливої втоми від боротьби з байдужістю. Це був наче докір Львову і львів’янам, які б’ються в груди і меланхолійно закочують очі вгору, коли мова заходить про мистецтво і духовність. Але Володимир Кучинський, пішовши, залишився з театром духовно як його ідейний наставник і проводир. Очевидно, не хотів наслідувати тих, хто ігнорував потреби театру.

Минаємо з паном Володимиром закулісні приміщення театру, обдерті стелі і стіни. Виходимо на балкончик. За словами Кучинського, аварійний. Каже, що від того моменту, як покинув свою посаду, нічого не змінилося: театр не відреставрували, крісла не поновили, транспорту, щоб їздити на гастролі, немає, зарплатня в акторів 300-400 грн – нижча утричі, ніж у колег із театрів зі статусом національних.

Викинули – ну то викинули…

На запитання, чи повернеться Кучинський на робоче місце після того, як театр визнали на державному рівні, він відповів:

– Те, що я міг зробити, зробив. А решта питань не до мене, а до соціуму. Хоче Львів, щоб так було, чи не хоче? Хто ці люди, котрі кажуть, що вони є патріотами цього міста? У Львові є багато прекрасних приміщень. А що там відбувається? Весь час нарікають на гастролерів із Росії, але ж ви нічого не маєте, ви нічого не виплекали, ви тільки все занехаяли. Люди ростуть, як бур’ян. Квіти ж прополюють, підживлюють…

– Але ж театр, котрий отримав Шевченківську премію, Львову потрібен!

– Я весь час тримаю з театром зв’язок, знаю про те, чим можна допомогти. Люблю цих людей, тут ідуть мої вистави. Це дуже важливо для мене. Але ж хай щось станеться! Багато праці вкладено, таланти виховано. А тим ніхто не користується. Як можна щось створити і викинути на смітник? Це ж величезна гуманітарна безгосподарність! Якби справді театрів було так багато, що за тим “багато” не помітили Театр Курбаса… А то ж нічого нема! Щоб створити добрий театр, потрібні роки копіткої праці, натхнення. Щоб зібралася ціла група талановитих людей – це ж величезний процес! А тут ніби все зібрали, та нікого це не хвилює. Є – ну то слава Богу. Викинули – ну то викинули…

Донецькі рятівники

Закінчується вистава – неісторична хроніка “Богдан” за Климом. Нечисленні глядачі зриваються із твердих старих дерев’яних лав і голосно й довго аплодують. На невеличкій убогій сцені молоді актори-ентузіасти з приємністю приймають великі букети квітів від донецького мецената, одягненого у вишиту помаранчевими нитками сорочку. Парадокси життя…

З вулиці нас побачив теперішній директор Театру Леся Курбаса Олексій Кравчук, котрий ішов у супроводі донецького спонсора – президента всеукраїнського благодійного фонду “Наш Дім – Україна-2005” Володимира Шевельова. “У театру нема проблем, а є завдання, які будемо вирішувати, – випереджує запитання Олексій Кравчук. – На даному етапі міська влада що могла – зробила. Зокрема, налагодили вчасну виплату зарплати, дали акторам надбавки, дещо допомогли нам у недавніх подорожах до Донецька, Харкова і Черкас. Натомість ми шукаємо партнерів, які можуть ще більше допомогти театрові.”

Як з’ясувалося, раніше були одноразові грошові вливання окремих людей, але налагодженої системної співпраці з меценатами театр не мав, допоки курбасівці не знайшли пана Шевельова. З його фондом розробили кілька проектів не тільки стосовно Театру Курбаса, а й щодо інших творчих ініціатив Львова.

“Було проведено ряд зустрічей з керівниками різних ланок. Через місяць плануємо провести детальнішу зустріч. Може вибудуватися багатовекторна співпраця, на багатьох рівнях, яка була б цікавою насамперед для театру і, безумовно, для міста. Це перспективний, потужний вектор на майбутнє”, – оптимістично каже Кравчук. Дивлячись на донецього благодійника, починаєш у це вірити.

Меценат із Донецька Володимир Шевельов:

Хочу зробити Львів мільйонером

– У чому конкретно полягатиме ваша допомога Театру Курбаса?

– Це найкращий театр у світі, я люблю його керівників. Ми почали дружити віднедавна, але взаємна повага і симпатія виникли відразу. Наш фонд фінансово допоміг, щоб театр міг приїхати в Донецьк. На майбутнє плануємо купити автобус, щоб Театр Курбаса мав змогу гастролювати по всьому світу і прославляти Україну високим мистецтвом. Хочемо допомогти, щоб йому присвоїли звання академічного театру, щоб дали приміщення на три поверхи. Також підтримаємо в підготовці до театрального фестивалю в Єгипті і Македонії, куди трупу запросили.

– Чому ви, нельвів’янин, усе це робите?

– Я хочу зробити так, щоб через п’ять-шість років не наші хлопці і дівчата їхали за кордон на заробітки, а навпаки, сюди приїжджали люди з Іспанії і Португалії. Коли я був у п’ятому класі і писав вірші, коли виховувався в інтернаті, коли доводилося голодним лягати спати й лазити в буфет за хлібом, бо від голоду не міг заснути, тоді я зробив для себе відкриття, що потрібно жити й допомагати людям. Підтримка цього театру демонструє мою величезну любов до львів’ян, мою симпатію до вашого міста. Хочу разом з вами зробити Львів містом-мільйонером.

Опубліковано: 07.04.2006